«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – УКРАЇНИ. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України» – саме так 24 серпня 1991 року о 18:00 Верховна Рада визначила і підтримала 346 голосами Акт проголошення незалежності України.
Про значення цього дня для українського народу та ключові події і тенденції які супроводжували Україну протягом її 31-річного поступу розповідає заступник завідувача кафедри політології з наукової роботи, кандидат політичних наук, доцент Юрій Войтенко.
24 серпня 1991 року це не лише проголошення незалежності України, це – відновлення нашої державності (починаючи з часів Київської Русі по сьогодні). У самому тексті Акту зазначається «продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні». Лише у ХХ столітті українці намагалися щонайменше чотири рази проголосити свою незалежність: двічі 1918 року у Києві, а потім у Львові; 1939 року на Закарпатті; 1941 року у Львові. 1991 рік – п’ята спроба проголошення нашої незалежності у ХХ столітті.
З метою визначення ставлення народу до рішення парламенту (24 серпня 1991 року) та легітимності такого рішення був оголошений референдум на 1 грудня 1991 року (одночасно з виборами першого Президента України). Згідно даних референдуму – 90,32% (28 млн. 804 тис.) підтримали Акт проголошення незалежності України. Для більшого розуміння, це питання підтримали у: Кримській АРСР – 54%, Севастополі – 57%, Донецькій та Луганській областях по 83%. Тоді ж першим Президентом України було обрано Голову Верховної Ради Леоніда Кравчука, який отримав 61,59% голосів виборців, а його головний конкурент В’ячеслав Чорновіл набрав лише 23,27%.
Цей референдум і вибори президента в Україні прискорили кінець СРСР як геополітичного утворення. Уже за тиждень (8 грудня 1991 року) у Білорусі новообраний Президент України Л. Кравчук, Президент Росії Єльцин та Голова Верховної Ради Республіки Білорусь С. Шушкевич підписали договір який остаточно ліквідовував СРСР і створював Союз Незалежних Держав (СНД).
Кожна з цих країн почала жити своїм життям. Проте, для реального відновлення цієї незалежності та розбудови держави в нових умовах потрібно було чимало часу, поступу, ресурсів та орієнтації на реформи – еліту, яку Україна успадкувала з радянських часів. Окрім цих внутрішніх факторів, існували й зовнішні. Росія, котра сама ледь ставала на капіталістичні рейки, намагалася не повністю втратити Україну з своїх «братніх» обіймах, вважаючи СНД новим Союзом (хоч і незалежних держав).
Варто згадати те, що з України до 1996 року було виведено всю ядерну зброю, яку вона успадкувала від УРСР, а це був третій за величиною ядерний потенціал у світі в обмін на гарантії безпеки від країн підписантів Меморандуму у Будапешті (5 грудня 1994 року). Очевидно, що така ситуація влаштовувала як російську, так і американську сторону. Проте, як показала російська агресія, починаючи з 2014 року, «гарантії безпеки» виявились здебільшого на папері.
Одним з маркерів, котрий свідчив про те, що росія не бажає мати окрему та незалежну від неї Україну – було відтягування процесу щодо делімітації та демаркації кордону між цими державами. Проголосивши незалежність 1991 року, підписавши договір про «дружбу співробітництво та партнерство» 1997 року, вони аж 2003 року міждержавним договором погодили спільну лінію кордону (тобто, аж через 12 років після проголошення незалежності).
Події лютого 2014 року показали, що Росія не лише активно спостерігає за подіями в Україні, а й втручається у них. Анексія Криму та окупація частини Донецької та Луганської областей України виявила справжні наміри російського керівництва щодо нашої «незалежності», суверенітету та територіальної цілісності. Напівприховані апетити до українських земель з їх багатими ресурсами, котрі були помітними до 2014 року, частково були задоволені після втечі Януковича внаслідок Революції Гідності. Проте і цього виявилось недостатньо. 24 лютого 2022 року близько 5 години ранку почалося повномасштабне російське вторгнення в Україну. Шість місяців Україна дає гідну відсіч агресору, котрий не сприймає Україну як «незалежну» від нього країну.
Останні роки Росія намагається відновити колишню імперію, якої не уявляє своє існування без України. Очевидним є те, що для Росії Україна може бути незалежною від Вашингтону, Берліну, Парижу, Лондону тощо, але не від Москви. Тому, сьогодні йде війна за справжню незалежність України і ціна є надзвичайно високою. На кону – існування самої держави українців і їх у цій державі. Цей конфлікт є віковічний та екзистенційним. Якщо Росія воює з Україною, значить ми стали справді незалежними від них у політичному сенсі, оскільки в економічному, ресурсному, демографічному, кадровому тощо планах, саме вони були залежними від нас (принаймні останні понад триста років).
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року є свідченням того, що вони повністю втратили свій вплив на нас та наші еліти у політичному сенсі і тепер намагаються захопити нас фізично. Тепер вчергове актуальними стали рядки з Акту проголошення незалежності України: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною…». Це дає підстави вважати, що важке для нас 24 лютого 2022 року є першим днем фактичної незалежності України у боротьбі з головною її загрозою – росією. Насправді, так і відбувається здобуття справжньої незалежності та відновлення своєї державності від імперського центру, який ми юридично оформили далекого 24 серпня 1991 року.
Войтенко Юрій, кандидат політичних наук, доцент